Гуня з конопляного волокна та плащ із насіння чіа: соціальна дизайнерка Даша Цапенко надає нових сенсів побутовим речам

Дарина Цапенко – соціальна дизайнерка, перформерка та дослідниця у сфері біодизайну. Має ступінь магістра соціального дизайну Ейндховенської Академії Дизайну (NL). Працювала художницею у резиденції в Академії Яна Ван Айка в Маастрихті. У 2020 році отримала «Bio Art and Design Award». 

Даша досліджує міцелій та інші біоматеріали, а також їх застосування в індустріях текстилю і моди. Наприклад, плащ, який дизайнерка виростила із насіння чіа, або ж гуні з міцелію, зовні схожі на традиційний карпатський кожух. 

Художниця організовувала виставки в Бельгії, Німеччині, Нідерландах, презентуючи унікальні інноваційні експонати. Кожен із них несе певний меседж до світу: чи то туга за рідною домівкою, чи то відмова від надмірного споживацтва, чи то нове уявлення просторових взаємозв’язків між людиною та довкіллям.

Ми поговорили з Дариною про поєднання біології, сучасного дизайну та мистецтва. А також про проблеми кар’єрних можливостей для дослідників в Україні.

Від архітектури до мікробіології: чому саме біодизайн?

Моя сфера діяльності досить широка. Біодизайн – це радше рамка, через яку я дивлюсь на всесвіт. Все склалося досить органічно: я робила чимало речей у сфері архітектури, працювала з ювелірним та інтер’єрним дизайном, але у якийсь момент зрозуміла, що мені важливий не тільки зовнішній вигляд та функція, але й жива енергія, присутня у матеріальності чогось. Біодизайн – це те, що дозволяє відчути цю енергію: працюючи з живим матеріалом, ти співтворюєш з природою. Цей процес співтворення зазвичай активує твої сенсорні відчуття – від нюху до інтуїції. Мені подобається такий процес роботи.

Ти називаєш себе перформеркою. Розкажи про свої найяскравіші проєкти.

Коли я навчалась в Нідерландах, я зрозуміла, що архітектура мені цікава як феномен, але я не бачу себе в цій професії. Тому перформанс був таким інструментом, щоб лишатись в архітектурі, хоч і не прямолінійно, але ще й досліджувати щось нове.

Наприклад, моїм дипломним проєктом в дизайн-академії Ейндховену стала перформенс-інсталяція. Я зобразила архітектурні геометричні конструкції, які уособлюють рухи людей у процесі вдягання-роздягання. На базі цих конструкцій я створила колекцію одягу, але не як щось декоративне, чи навіть функціональне, а як одяг, який уособлює рутину за зачиненими дверима. Навіть зараз в біодизайні я використовую елементи перформансу для дослідження процесів.

Гуні з коноплі та плащ, пророщений з насіння чіа, який треба вигулювати: як це можливо?

Роботу над створенням плаща з насіння я починала ще впродовж навчання. Тоді я не сприймала це всерйоз, але продовжувала експериментувати. Цей зелений кожух цікавий, тому що він носиться у процесі створення: його потрібно вдягати і виходити під дощ, або ж поливати як рослину. В основі: марля з рослинного волокна, на якій просіюю шар насіння. Поливаю водою та підсилювачем для коріння, коли ж воно проростає, чіпляється за марлю. На виготовлення хутра потрібно від 10 днів до 3 тижнів. Матеріал м’який до тіла та вологий. Спершу тобі трохи незвично, адже ти відчуваєш, що воно живе. Потім плащ нагрівається і ти відчуваєш цю живу енергію рослин. Після носіння є 2 варіанти: або з’їсти «врожай» у салаті, а коріння носити засушеним, або ж закопати в землю.

Гуні ж я виготовила з конопляної фібри та міцелію. Це технологія, яку ми розробили разом з професором Утрехтського університету Ханом Востеном. Саме технічні коноплі споживають різні види грибів. Міцелій сполучає короткі волокна, що залишилися після обробки коноплі, таким чином створюючи міцні текстильні полотна. Зовні це еластичний унікальний матеріал.

У жовтні минулого року на Нідерландському тижні дизайну (найбільшій дизайн-події Північної Європи) Даша представила «Борщову гуню». Її волокна пофарбували інгредієнтами, які використовують для приготування борщу: буряком, морквою, цибулею.

Над чим ти зараз працюєш?

Зараз я вивчаю симбіотичні зв‘язки між квасолею та грибами, міцелієм. Колись квасоля була одним з найважливіших харчових продуктів, проте зараз в Нідерландах квасолю споживають значно менше. Водночас ця рослина корисна для землі, бо насичує, а не виснажує її. По суті я вирощую певний вид квасолі і створюю з неї нові рецепти страв та об’єктів, поєднуючи її з міцелієм. Міцелій не тільки робить квасолю більш засвоюваною  організмом через процес ферментації та підіймає вміст білка в продукті, але й робить квасолю продуктом майбутнього в усіх сенсах. Інший аспект цього проєкту: популяризація окремого виду квасолі, типового для Північного регіону Нідерландів, Гронінгену, який наразі на межі вимирання через нестачу попиту.

Чи розглядала навчальні заклади в Україні?

В Україні я закінчила бакалаврат і магістратуру Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури (НАОМА). Далі мені хотілося якось розширити горизонти. Я розглядала навчальні заклади архітектури в Данії, Бельгії, і зрештою обрала Академію Дизайну в Нідерландах. Зацікавив факультет «Соціального дизайну», про який я тоді знала найменше та прагнула поглибити знання. 

В Україні працюють фахівці дуже високого класу. Це дослідники з гарним майндсетом, які прагнуть ділитися та винаходити щось нове. Та основні проблеми, які зараз існують: низьке фінансування дослідницьких розробок та недостатній попит. На жаль, в університетах немає того обладнання, яке потрібне вченим для їх винаходів та гіпотез. Саме тому багато науковців їдуть за кордон, бо там можуть застосувати свої знання. Наразі з можливих шляхів фінансування для української науки – це здебільшого гранти.

Натомість у Європі дуже багато інвестують грошей в дизайн чогось невідомого. Саме в цьому полягає гарантія для країн бути лідерами інновацій.

Якби науково-дослідна спільнота в Україні була достатньо забезпечена фінансово та інфраструктурно, чи могло б це повернути фахівців, які виїхали за кордон?

Мені здається, для цього потрібен певний час. Має бути створена певна платформа, щоб в людей була мотивація залишатися та працювати в Україні. Наприклад, мені б знадобилося значно більше часу, старань, зв’язків і досвіду, щоб досягти в Україні того, що я маю вже зараз, навчавшись та працюючи за кордоном.

Вже зараз, маючи певні знання і практичні вміння, я можу це приносити в Україну. Моя політика праці полягає у поєднанні українських та голландських надбань. Не тільки приносити експертизу та інновації в Україну, але й робити навпаки. Безперечно в Україні є дуже багато того особливого, чому ми можемо навчити та поділитися з колегами в інших країнах. Тоді, на мою думку, відбувається здоровий процес обміну.

В Україні насамперед треба покращувати фінансову забезпеченість наших вчених. Одна річ – це знання, ідеї. Але наступний крок – все це втілити. З іншого боку, це також усвідомлення важливості співпраці художників, дизайнерів, вчених. Спроможність побачити в цьому потенціал на майбутнє.

Наприклад, ми бачимо на прикладі Metalab як функціонує Мейкерспейс, як з цього народилося CO-HATY. Я вважаю, це такі насінинки, з яких проростає щось. Тому в них треба вірити, саджати, плекати та підтримувати їх ріст.

Такі історії молодих науковців та науковиць в Україні далеко не поодинокі. Одна з цілей Промприлад.Реновація – втримувати цей унікальний потенціал в рідній країні. Для цього у межах проєкту «Промприлад.Реновація» в Івано-Франківську вже зараз створюють сприятливі умови для українських дослідників та дослідниць, розвивають Мейкерспейс та розширюють простори для досліджень та експериментів.